Чотири роки.

24 лютого 2026

Чотири роки, як для нас календар перестав бути просто календарем, а час почав вимірюватися сиренами, новинами з фронту й повідомленнями «ти як?».

Це не лише роки великої війни. Це роки прозріння. Ми довго жили поруч із загрозою, яка була і є так близько, вони переписували нашу історію й роками вчили нас сумніватися у власній державі. Вони вкладали у вуха міфи, у школи — перекручену правду, у свідомість — страх бути собою. Сто років повільного отруєння. Тридцять років незалежності, впродовж яких нам постійно підкладали сумнів замість впевненості. І лише тоді, коли ворог прийшов убивати відкрито, ми остаточно зрозуміли: свобода не дається раз і назавжди — її доводиться щодня обирати. 

Сьогодні кожен українець живе у власній лінії фронту.

Хтось у окопі.

Хтось у лікарні. 

Хтось у волонтерському штабі. 

Хтось у темній квартирі під звук шахедів, прикриваючи собою дитину.

Наші діти ростуть під вибухами.

Наші матері вчаться молитися без сліз. 

Наші батьки ховають синів, але не ховають гідність. Нас намагаються вбити щодня. Але щодня ми доводимо: народ, який пам’ятає, хто він є — перемогти неможливо. 

Чотири роки боротьби — це не лише про війну. 

Це про дорослішання нації.

Про розрив із колоніальним минулим. Про народження відповідальності за свою державу. 

Бути українцем сьогодні — це не про паспорт.

Це про вибір. 

Про свідомість. 

Про готовність стояти за свою землю, мову, пам’ять і майбутнє. І якщо хтось досі питає, чи варто чинити спротив —погляньте в очі матерям, які втратили дітей. 

Погляньте в очі воїнам, які повертаються з фронту.

Погляньте в очі дітям, що малюють прапор замість сонця.

Наш спротив — це не лише право. Це наш обов’язок перед тими, хто вже не може говорити.

Ми вистоїмо.

Бо за нами правда.

Бо за нами пам’ять.

Бо за нами життя.

І саме тому — ми переможемо.